Те, що сьогодні відбувається з київським Динамо, можна назвати одним простим словом - жах. Повна відсутність гри і, навіть, бажання боротися. Інколи, складається враження, що наші гравці не розуміють, навіщо вони взагалі вийшли на поле. Напривеликий жаль, я не є одним з тих оптимістів, котрі вважають, що заміна тренера покращить ситуацію. На мій погляд, біди сьогоднішнього Динамо - це результат його колись славетних перемог. Ми стали заручниками минулого і доти, поки ми не зрозуміємо це, будь-який прогрес неможливий в принципі. Спробую пояснити, що мається на увазі.
Питання: вам треба щвидко пояснити людині, дуже далекій від футболу, що таке київське Динамо і у вас на все є лише одна хвилина. Що ви скажите?
Я не знаю вашої точної відповіді на це запитання, але переконаний на 99,99% що ви розповісте про те, як свого часу кияни виграли два Кубки Володарів Кубків і Суперкубок і під проводом Валерія Лобановського були однією з найсильніших команд Європи. Можливо, ви також встигните за цю хвилини швиденько розповісти про успіхи Динамо в чемпіонаті СРСР і України і про наших великих гравців минулого. СТОП!!! Ваша хвилина закінчилася.
Все правильно, після цієй коротенькой розповіді навіть повний невіглас матиме уявлення про нашу команду. Власне, приблизно те саме можна буде почути від вболівальників будь-якого титулованого клубу. Щоправда, вболівальнику Мілану чи Реалу буде доволі важко втиснуту навіть найзнаменніші перемоги у відведену хвилину.
Що ненормальне в нашому випадку? На мій погляд, домінування минулого часу в нашій розповіді. Не переменшуючи важливість тих перемог, ми якось мимоволі забуваємо, що нинішнє Динамо має до перемог команди 70-х та 80-х років минулого століття таке саме відношення, як я до вибуху зірки в сузіррі Оріон.
Власне, в чому тут проблема? На мій погляд, проблема в тому, що наші перемоги в кубках вже давно перестали бути лише славетною сторінкою в історії клуба. Вони поступово перетворулуся в дві величезні гирі, котрі прив'язані до ніг сучасних футболістів, тренерів і функціонерів. Сучасне Динамо продовжує пишатися тим, до чого не має прямого відношення і живе в світі ілюзій. Можливо, це і дрібниця, але вона має дуже неприємні наслідки.
По-перше, і серед команди, і серед вболівальників існує ілюзія, що Динамо - сильна команда. Дуже боляче це визнавати, але результати останніх років яскраво свідчать про те, що ми перестали бути навіть європейським середняком. Факти? Ганьба з Туном в 2005-му році і "вльот" на своєму полі від Стяуа без варіантів мали б будь-кого спустити з небес на грішну землю. Будь-кого, але не нас. Замість серйозного аналізу ми знову і знову чуємо мантри про те, що ми на правильному шляху а невдачі бувають в будь-якої команди. Тобто, замість нагально необхідних змін, нам пропонують набратися терпіння і чекати. Чекати можна, от тільки чи вистачить на це життя?
По-друге, наші кубки зробили систему Лобановського приблизно тим самим, чим колись був марксизм-ленінізм в Радянському Союзі: єдиним вірним вченням, котре не допускає будь-яких сумнівів і ревізій. Особливо прикро те, що цієї думки дотримується керівництво клубу, кадрові дії якого зводяться лише до пошуку "правильного" учня Лобановського.
По-третє, творці тих перемог, футболісти Динамо 70-х і 80-х років, стали своєрідною мафією в клубі, котра не допускає до керівних посад "чужаків". Не хочу нікого ображати, але для багатьох з них клуб став дійною коровою: дуже здорово працювати на адміністративній посаді в клубі, розуміючи, що тебе практично неможливо звільнити, щоб не сталося. Перемоги двадцяти-тридцятирічної давнини - краща броня від будь-якої критики. Саме тому можна привозити легіонерів сумнівної якості і виправдовувати будь-яку ганьбу на футбольному полі тим, що в гравців "не горіли глаза".
По-четверте, явна переоцінка сил і місця нинішнього Динамо в європейському футболі призводить до того, що можливості роста команди заблоковані. Ми краще з року в рік будемо ганьбитися в Лізі Чемпіонів, ніж спробуємо серйозно зіграти в Кубці УЄФА. Звісно, Ліга - це престижно, УЄФА - це "отстой". Вам нічого не нагадує подібна філософія? На мій погляд, дуже схоже на анекдоти про "нових росіян". Якщо згадати, звідки прийшов сучасний президент клубу, то можна його лише привітати: вже котрий рік Динамо грає на барабані Страдіварі, котрий, як відомо, він робив лише для "крутих пацанів".
Що робити? Пройдемося по пунктах. По-перше, слід нарешті зрозуміти очевидне: Динамо, в найкращому випадку, - європейський середняк і не більше. Отже, слід ставити перед собою реальні цілі. Ліга Чемпіонів не є такою НАРАЗІ. Отже, як це не прикро, про неї на якийсь час, слід забути. Треба піти, щоб повернутися на якісно новому рівні.Питання: вам треба щвидко пояснити людині, дуже далекій від футболу, що таке київське Динамо і у вас на все є лише одна хвилина. Що ви скажите?
Я не знаю вашої точної відповіді на це запитання, але переконаний на 99,99% що ви розповісте про те, як свого часу кияни виграли два Кубки Володарів Кубків і Суперкубок і під проводом Валерія Лобановського були однією з найсильніших команд Європи. Можливо, ви також встигните за цю хвилини швиденько розповісти про успіхи Динамо в чемпіонаті СРСР і України і про наших великих гравців минулого. СТОП!!! Ваша хвилина закінчилася.
Все правильно, після цієй коротенькой розповіді навіть повний невіглас матиме уявлення про нашу команду. Власне, приблизно те саме можна буде почути від вболівальників будь-якого титулованого клубу. Щоправда, вболівальнику Мілану чи Реалу буде доволі важко втиснуту навіть найзнаменніші перемоги у відведену хвилину.
Що ненормальне в нашому випадку? На мій погляд, домінування минулого часу в нашій розповіді. Не переменшуючи важливість тих перемог, ми якось мимоволі забуваємо, що нинішнє Динамо має до перемог команди 70-х та 80-х років минулого століття таке саме відношення, як я до вибуху зірки в сузіррі Оріон.
Власне, в чому тут проблема? На мій погляд, проблема в тому, що наші перемоги в кубках вже давно перестали бути лише славетною сторінкою в історії клуба. Вони поступово перетворулуся в дві величезні гирі, котрі прив'язані до ніг сучасних футболістів, тренерів і функціонерів. Сучасне Динамо продовжує пишатися тим, до чого не має прямого відношення і живе в світі ілюзій. Можливо, це і дрібниця, але вона має дуже неприємні наслідки.
По-перше, і серед команди, і серед вболівальників існує ілюзія, що Динамо - сильна команда. Дуже боляче це визнавати, але результати останніх років яскраво свідчать про те, що ми перестали бути навіть європейським середняком. Факти? Ганьба з Туном в 2005-му році і "вльот" на своєму полі від Стяуа без варіантів мали б будь-кого спустити з небес на грішну землю. Будь-кого, але не нас. Замість серйозного аналізу ми знову і знову чуємо мантри про те, що ми на правильному шляху а невдачі бувають в будь-якої команди. Тобто, замість нагально необхідних змін, нам пропонують набратися терпіння і чекати. Чекати можна, от тільки чи вистачить на це життя?
По-друге, наші кубки зробили систему Лобановського приблизно тим самим, чим колись був марксизм-ленінізм в Радянському Союзі: єдиним вірним вченням, котре не допускає будь-яких сумнівів і ревізій. Особливо прикро те, що цієї думки дотримується керівництво клубу, кадрові дії якого зводяться лише до пошуку "правильного" учня Лобановського.
По-третє, творці тих перемог, футболісти Динамо 70-х і 80-х років, стали своєрідною мафією в клубі, котра не допускає до керівних посад "чужаків". Не хочу нікого ображати, але для багатьох з них клуб став дійною коровою: дуже здорово працювати на адміністративній посаді в клубі, розуміючи, що тебе практично неможливо звільнити, щоб не сталося. Перемоги двадцяти-тридцятирічної давнини - краща броня від будь-якої критики. Саме тому можна привозити легіонерів сумнівної якості і виправдовувати будь-яку ганьбу на футбольному полі тим, що в гравців "не горіли глаза".
По-четверте, явна переоцінка сил і місця нинішнього Динамо в європейському футболі призводить до того, що можливості роста команди заблоковані. Ми краще з року в рік будемо ганьбитися в Лізі Чемпіонів, ніж спробуємо серйозно зіграти в Кубці УЄФА. Звісно, Ліга - це престижно, УЄФА - це "отстой". Вам нічого не нагадує подібна філософія? На мій погляд, дуже схоже на анекдоти про "нових росіян". Якщо згадати, звідки прийшов сучасний президент клубу, то можна його лише привітати: вже котрий рік Динамо грає на барабані Страдіварі, котрий, як відомо, він робив лише для "крутих пацанів".
По-друге, як не прикро це визнавати, слід нарешті зрозуміти: далі грати за системою Лобановського неможливо. Я переконаний, що він би прийшов в жах, якби побачив як грає нинішнє Динамо, за "його" системою. Лобановський ніколи не був догматиком, отже справжня суть його системи не в кількості виконаних ТТД, а в постійному пошуці і урахуванні викликів сучасного футболу. Його справжній спадок можна звести до одного речення: вигравати всі турніри, де ми беремо участь.
По-третє, команді слід звільнитися від "героїв вчорашніх днів". Звучить дуже жорстоко, але вони зараз - живе уособлення догм і принципів свого часу. Я не хочу нічиєї крові і не пропоную виганяти взаший колишніх динамівців: треба все робити цивілізовано. Їх просто можно пересунути на посади з громкими назвами, котрі не матимуть ніякого відношення до життєдіяльності клубу. Там вони зможуть давати численні інтерв'ю і в тисячний раз розповідати про свою славетну кар'єру: реальні рішення прийматимуть нові люди.
По-четверте, слід привести до керівництва клубу професіоналів. Президент повинен обмежити свою роль посмішками на презентаціях і вчасним фінансуванням, а поточними справами клубу мають опікуватися генеральний менеджер і тренер. Нещодавнє призначення Рєзо Чохонелідзе - крок в правильному напрямку. Сподіваюся, у Суркіса вистачить здорового глузду для того, щоб дати йому працювати.
П'яте, що пов'язане з першим, слід припинити грати на барабані Страдіварі (щорічно ганьбитися в Лізі Чемпіонів) і подумати над тим, як виграти Кубок УЄФА. Успіх в Європі в найближчі роки може стати справжнім якісним проривом: знажно легше звабити зіркового гравця перспективою грати в команді-переможниці євротурніру, ніж розповідати йому напівлегендарні історії про наші перемоги 20-тирічної давнини.
Але перед проведенням всіх цих пермінових заходів слід зробиту одну дуже просту річ: перестати пишатися тим, до чого сучасний клуб і сучасні гравці абсолютно непричетні. Вже час залишити наші кубки в музеї і, замість того, щоб в стотисячний раз згадувати славетне минуле, почати створювати пристойне сьогодення.
1 comment:
Грамотная статья - жму руку за правильное понимание с моей точки зрения ситуации с киевским Динамо. Вот только естественное желание снизить на время требования к себе и попробовать свои силы в турнире УЕФА вместо Лиги Чемпионов чревато.Другой вопрос, что необходимо перестать ставить задачу: "Попасть в групповой турнир любой ценой" - от этого нежелание вводить в состав молодых игроков и ставка на легионеров, который могут собраться и выиграть 2 матча предварительной стадии.
А по поводу традиций и регалий тоже нюанс. НЕЛЬЗЯ ставит в пыльный музей наши кубки 70-х и 80-х, но необходимо использовать материальные трофеи чтобы объяснить новому поколению 2 принципа побед великого в прошлом клуба: поиск новый идей в тренировочном процессе (Маслов,Лобановский) и профессионализм. А вот верхушку клуба, которая пропахла нафталином - вот этих на почетный отдых. Согласен на 100%. Правда для этого Суркис(даже скорее старший) должен принять решение превратить Динамо в прибыльное хозяйство, а не в клуб воспоминаний людей, которые живут прошлым.
С уважением, Вадим
Post a Comment