Що перше спадає на думку, коли йдеться про чемпіонат України? Він нецікавий, нема справжньої боротьби, клас команд дуже низький і таке інше. Все правильно. Чемпіонат, де перша і друга команда можуть програти тільки випадково, а розрив між другим та третім місцем може складати 20 очок наврядчи можна назвати видовищним і захоплюючим. Особливо ганебно він вигчядає в порівнянні з англійською прем'єр-лігою чи італійською серією А. Причин, чому наш чемпіонат нецікавий можна назвати цілу купу і всі вони будуть правильними. Тільки чи стане нам легше від цього? В цьому блозі я хочу обговороти шляхи покращення ситуації. При цьому, пропоную не лише висловлювати свої думки, але й звернутися з відкритим листом до ПФЛ: ми знаємо, що ця організація давно вже перетворилася в механізм рішення "по понятиям" власних справ, але якщо ми, вболівальники, не будемо нагадувати про себе взагалі, то дочекаємося будівництва нових стадіонів виключно з VIP-трибунами.
Проблема реформування нашого чемпіонату постає в декількох вимірах. Це проблема підвищення класу команд, проблема покращення вітчизнянної інфраструктури, проблема переходу футболу на комерційну основу і проблема висвітлення футболу в засобах масової інформації. Майже не сумніваюся, що про щось я забув, але переконаний, що мої читачі мені про це швидко нагадають. :-)
Проблема підвищення класу команд. На мій погляд, чемпіонат буде цікавим, коли він буде непередбачуваним, коли перемогу восьмої команди над першою ми не сприйматимемо як диво.
Як цього добитися? На мою думку, найпростіший і найлогічніший шлях - скороти кількість команд в елітному дивізіоні до 10. Звісно, щоб підсластити пігулку, невдахам слід пояснити, що вони і надалі гратимуть в вищий лізі і матимуть можливість кваліфікуватися в Прем'єр Лігу. Такий прийом, звісно, трохи шахрайський, але беручи до увагу, як роздуте его господарів клубів, подібний підхід - чи найкращий.
Зменшивши кількість клубів, слід подумати, як змусити команди битися з першого до останнього туру. На мою думку, це цілком реально, якщо система чемпіонату стимулюватиме боротьбу і наочно показуватиме, чому третє місце краще за четверте, а п'яте є за шосте. Про що йдеться? Наприклад, 10 команд грають в чотири кола (36 ігор). чемпіон отримує путівку до Ліги Чемпіонів. Команди з другої до п'ятої сходинки розігрують другу путівку на право представляти Україну в Лізі. Варіант: друга команда грає з п'ятою, третя - з четвертою. Переможці пар з'ясовують стосунки і виявляють другу лігочемпіонівську команду. Команди-призери гратимуть в оновленому Кубці УЄФА, п'ята або четверта (якщо п'ята команда виграла міні-кваліфайн в Лігу Чемпіонів) грає в Інтертото.
Це про стимули зверху. Слід подумати і про стимули знизу. Наприклад, найлегший варіант: три команди напряму "вилітають" в вищу лігу. Уявіть собі, як вони битимуться в кожній грі і за кожне очко! Шоста і сьома команди грають перехідний турнір з четвертою і п'ятою командами вищої ліги за право залишитись в Прем'єр Лізі.
Таким саме чином можна перебудувати дві ліги під Прем'єр Лігою (Вища Ліга і Перша, відповідно). Найголовніший наслідок такої реформи - зведення приблизно рівних за класом команд до однієї групи і зменшення кількості прохідних матчів. Якщо зараз Шахтар або Динамо напружуються на внутрішній арені приблизно 4-8 разів на рік (ігри між собою, плюс Дніпро, Металург (Донецьк), можливо, Металіст або Чорноморець), то за новою системою їм доведеться це робити 8-16 разів нарік. У відсотках це виглядає як 13-26% зараз проти 22-44% у майбутньому. Як то кажуть, відчуйте різницю. Більш того, окрім математичного аспекту, має почати діяти і психологічний: команди будуть змушені битися в КОЖНІЙ грі, а не патякати про те, що наші думки сьогодні про Лігу Чемпіонів і ми бережемо для неї сили.
Проблема вітчизняної інфраструктури. Про це можна писати цілу дисертацію, але навіщо? Достатньо одного разу сходити на практично будь-який вітчизняний стадіон, щоб відчути, що для керманичів нашого футболу глядачи - це зайва турбота і краще б було, якби їх не було взагалі. Саме так я можу пояснити постійну штовханини перед стадіоном, незручні і часто брудні крісла, необхідність бігати всю перерву в пошуках працюючого туалету. Начебто дрібниці, але зараз люди вже стали перебірливими і такі дрібниці в сумі призводять до того, що трибуни залишаються здебільшого порожніми. Отже, не про все кажуть ті, хто стверджує, що футбол був сильним за СРСР і тому на нього ходили десятками тисяч. Я можу погодитись з тим, що він був сильнішим за нинішній український, але причини його популярності слід шукати і в тому, що він був чи не єдиною пристойною розвагою в сірому радянському житті: вибір між черговим телешедевром про героїв-колгоспників і футболом якось сам-собою схилявся до останнього. Тому зараз доволі важко заманити глядачив на трибуни, пропонуючи їм радянський сервіс на трибунах і сумбурну гру на полі. Краще вже вдома, перед телевізором з пляшкою пива подивитися Міддлесборо проти Ньюкасла. До того ж в дома значно менші шанси потрапити під "роздачу" від Беркута чи ще-якоїсь агресивної пташки.
Що слід робити в плані інфраструктури? На мою думку, слід зобов'язати команди майбутньої Прем'єр та Вищої ліг представити проекти нових стадіонів через рік або два і дати ще декілька років на їхню побудову. Я наголошую саме на необхідності будівнивтва НОВИХ стадіонів, а не реконструкції сучасних: можна десять разів проводити євроремонт в хрущчовці, але вона як була, так і залишиться хрущовкою. При цьому слід однозначно заявити: відсутність нового стадіону тягне автоматичне виключення з елітних ліг. Беручи до уваги, як важливо для наших "нових українців" почуватися крутими, це має спрацювати дуже добре.
Інфраструктурна проблема тісно пов'язана з системою функціонування українського футболу. Він був і залишається іграшкою "нових українців". Приберіть гроші Суркіса з київського Динамо, або гроші Рабіновича з Арсеналу (список довгий, але достатньо і цього). Що залишиться? У випадку з Динамо - спогади про славетне минуле, у випадку Арсенала - взагалі нічого. Існує можливість, що прийде новий "дядя", але принципово нічого не зміниться: команди залишатимуться дорогими іграшками для "понтів" наших олігархів.
Подобається це комусь, чи ні, але в сучасному світі футбол - таке саме комерційне підприємство, як завод з випуску батерейок чи авіакомпанія. Чому в цих організаціях ніхто не скаржиться на те, що наш "дядя" бідний, а шукають шляхи до збільшення власних доходів і власної частки на ринку? Підход до футболу як до бізнеса матиме суттєві наслідки для всіх сторін діяльності наших клубів. Саме клуби, а не вболівальники, будуть турбуватися безпекою на трибунах (з комерційної точки зору, якось не правильно, що Беркут відбиває не лише нирки, але і бажання ходити на стадіон. Втрата клієнтів - занадто дорога річ, щоб її собі дозволити.), розвагами під час перерв і таке інше. Я знаю, що з точки зору приватної власності українські "дяді" нікому нічого не винні: клуби - це їхні цятки, такі саме як золоті цепи нових росіян 90-х років, і вони можуть з ними робити все, що завгодно. Але, на мій погляд, вже пройшов той час, коли клуби обов'язково мали бути збитковими підтриємствами, куди вкладалися капітали від інших бізнесових проектів. Нормальна організація стосунків з вболівальниками, створення справжніх фанклубів замість піарних, здатних лише "відмазувати" президента від проблем, імітуючи "глас народу" - ось що зараз на порядку денному. Звісно, український футбол не стане прибутковим завтра або, навіть , через п'ять років, але кроки в цьому напрямку потрібно робити вже сьогодні. Інакше він залишиться іграшкою нуворішів і дуже скоро помре.
Які я бачу шляхи комерціалізації українського футболу? По-перше, перехід до розуміння, що футбол - масовий бізнес. Звісно, спокійніше і простіше продати три справжні адідасівські футболки в клубному магазині за 100 доларів кожна, ніж продати 3000 дисятигривневих. Проблема з цим підходом: замість 3000 потенційних вболівальників клуб отримав трьох "канкретних пацанов". Навіть якщо ці останні куплять сезонні квитки в VIP-ложу, кінцевий дохід клубу буде меншим, ніж від трьох тисяч глядачив. Мало того, елітістський підход до футболу відбиває бажання в простого вболівальника ходити на ігри, бо керівництво клубів своїми діями активно пропагує думку: якщо ти не VIP, то ти і не людина. Іншим чином пояснити, чому нам доводиться бігати до вітру в найближчи кущі, або ламати руки-ноги в темряві навколо стадіонів я не можу.
В комерціалізації велику роль мають відіграти вітчизняні засоби масової інформації. Скажіть, ви коли-небудь чули про канадійський футбол? Я також не чув, поки не приїхав в Канаду. Гра доволі нудна, багато зупинок, дуже схоже на свого американського побратима. Так ось, маючи доволі слабкий продукт, канадійські спортивні журналісти примудряються його успішно продавати канадійським вболівальникам. І це при тому, що в США існує значно більш привабливий і якісніший товар. Але це не зупиняє 30-40 тисяч канадійців в Торонто, Едмонтоні, Монреалі і ще декількох містах заповнювати трибуни стадіонів. Чому? А тому, що замість історій, наскільки погані канадійські гравці в порівнянні з американськими, канадійські журналісти будуть цілий тиждень обговорювати, чи зможе Шон Авері забити 21 тач-даун у грі проти Монреаля або монреальскі захисники занадто круті для цього. І такі історії будуть показувати в спортивних новинах і обсмоктувати з великим ентузіазмом. (Звісно, "митці" на кшталт Сергія Дерепи і Миколи Рябова в Канаді будуть лише охоронниками на телестудіях, до ефіру їх ніхто не допустить). Ентузіазм, доречі, підігрівають і клуби: час від часу прес-центр професійних клубів, будь-то хокей чи канадійський футбол, оголошують, що в такий-то день в такому-то супермаркеті гравці команди фотографуватимуться з вболівальниками і роздаватимуть автографи. І, повірте мені, вони там дійсно будуть і репортаж про це буде в усіх спортивних новинах. І як після цього не піти на стадіон, навіть якщо квиток дорогий?
До чого це я? А до того, що при всіх своїх вадах і хворобах, наш футбол має одну величезну перевагу: він НАШ. Звісно, цікаво подивитися на Манчестер і Мілан, але вони далеко, а наше київське Динамо - поруч. І ми, не дивлячись ні на що, віримо в його майбутні перемоги. Отже в своєми заголовку, не дивлячись ні на що, я ставлю кому після слова "нельзя".
Проблема реформування нашого чемпіонату постає в декількох вимірах. Це проблема підвищення класу команд, проблема покращення вітчизнянної інфраструктури, проблема переходу футболу на комерційну основу і проблема висвітлення футболу в засобах масової інформації. Майже не сумніваюся, що про щось я забув, але переконаний, що мої читачі мені про це швидко нагадають. :-)
Проблема підвищення класу команд. На мій погляд, чемпіонат буде цікавим, коли він буде непередбачуваним, коли перемогу восьмої команди над першою ми не сприйматимемо як диво.
Як цього добитися? На мою думку, найпростіший і найлогічніший шлях - скороти кількість команд в елітному дивізіоні до 10. Звісно, щоб підсластити пігулку, невдахам слід пояснити, що вони і надалі гратимуть в вищий лізі і матимуть можливість кваліфікуватися в Прем'єр Лігу. Такий прийом, звісно, трохи шахрайський, але беручи до увагу, як роздуте его господарів клубів, подібний підхід - чи найкращий.
Зменшивши кількість клубів, слід подумати, як змусити команди битися з першого до останнього туру. На мою думку, це цілком реально, якщо система чемпіонату стимулюватиме боротьбу і наочно показуватиме, чому третє місце краще за четверте, а п'яте є за шосте. Про що йдеться? Наприклад, 10 команд грають в чотири кола (36 ігор). чемпіон отримує путівку до Ліги Чемпіонів. Команди з другої до п'ятої сходинки розігрують другу путівку на право представляти Україну в Лізі. Варіант: друга команда грає з п'ятою, третя - з четвертою. Переможці пар з'ясовують стосунки і виявляють другу лігочемпіонівську команду. Команди-призери гратимуть в оновленому Кубці УЄФА, п'ята або четверта (якщо п'ята команда виграла міні-кваліфайн в Лігу Чемпіонів) грає в Інтертото.
Це про стимули зверху. Слід подумати і про стимули знизу. Наприклад, найлегший варіант: три команди напряму "вилітають" в вищу лігу. Уявіть собі, як вони битимуться в кожній грі і за кожне очко! Шоста і сьома команди грають перехідний турнір з четвертою і п'ятою командами вищої ліги за право залишитись в Прем'єр Лізі.
Таким саме чином можна перебудувати дві ліги під Прем'єр Лігою (Вища Ліга і Перша, відповідно). Найголовніший наслідок такої реформи - зведення приблизно рівних за класом команд до однієї групи і зменшення кількості прохідних матчів. Якщо зараз Шахтар або Динамо напружуються на внутрішній арені приблизно 4-8 разів на рік (ігри між собою, плюс Дніпро, Металург (Донецьк), можливо, Металіст або Чорноморець), то за новою системою їм доведеться це робити 8-16 разів нарік. У відсотках це виглядає як 13-26% зараз проти 22-44% у майбутньому. Як то кажуть, відчуйте різницю. Більш того, окрім математичного аспекту, має почати діяти і психологічний: команди будуть змушені битися в КОЖНІЙ грі, а не патякати про те, що наші думки сьогодні про Лігу Чемпіонів і ми бережемо для неї сили.
Проблема вітчизняної інфраструктури. Про це можна писати цілу дисертацію, але навіщо? Достатньо одного разу сходити на практично будь-який вітчизняний стадіон, щоб відчути, що для керманичів нашого футболу глядачи - це зайва турбота і краще б було, якби їх не було взагалі. Саме так я можу пояснити постійну штовханини перед стадіоном, незручні і часто брудні крісла, необхідність бігати всю перерву в пошуках працюючого туалету. Начебто дрібниці, але зараз люди вже стали перебірливими і такі дрібниці в сумі призводять до того, що трибуни залишаються здебільшого порожніми. Отже, не про все кажуть ті, хто стверджує, що футбол був сильним за СРСР і тому на нього ходили десятками тисяч. Я можу погодитись з тим, що він був сильнішим за нинішній український, але причини його популярності слід шукати і в тому, що він був чи не єдиною пристойною розвагою в сірому радянському житті: вибір між черговим телешедевром про героїв-колгоспників і футболом якось сам-собою схилявся до останнього. Тому зараз доволі важко заманити глядачив на трибуни, пропонуючи їм радянський сервіс на трибунах і сумбурну гру на полі. Краще вже вдома, перед телевізором з пляшкою пива подивитися Міддлесборо проти Ньюкасла. До того ж в дома значно менші шанси потрапити під "роздачу" від Беркута чи ще-якоїсь агресивної пташки.
Що слід робити в плані інфраструктури? На мою думку, слід зобов'язати команди майбутньої Прем'єр та Вищої ліг представити проекти нових стадіонів через рік або два і дати ще декілька років на їхню побудову. Я наголошую саме на необхідності будівнивтва НОВИХ стадіонів, а не реконструкції сучасних: можна десять разів проводити євроремонт в хрущчовці, але вона як була, так і залишиться хрущовкою. При цьому слід однозначно заявити: відсутність нового стадіону тягне автоматичне виключення з елітних ліг. Беручи до уваги, як важливо для наших "нових українців" почуватися крутими, це має спрацювати дуже добре.
Інфраструктурна проблема тісно пов'язана з системою функціонування українського футболу. Він був і залишається іграшкою "нових українців". Приберіть гроші Суркіса з київського Динамо, або гроші Рабіновича з Арсеналу (список довгий, але достатньо і цього). Що залишиться? У випадку з Динамо - спогади про славетне минуле, у випадку Арсенала - взагалі нічого. Існує можливість, що прийде новий "дядя", але принципово нічого не зміниться: команди залишатимуться дорогими іграшками для "понтів" наших олігархів.
Подобається це комусь, чи ні, але в сучасному світі футбол - таке саме комерційне підприємство, як завод з випуску батерейок чи авіакомпанія. Чому в цих організаціях ніхто не скаржиться на те, що наш "дядя" бідний, а шукають шляхи до збільшення власних доходів і власної частки на ринку? Підход до футболу як до бізнеса матиме суттєві наслідки для всіх сторін діяльності наших клубів. Саме клуби, а не вболівальники, будуть турбуватися безпекою на трибунах (з комерційної точки зору, якось не правильно, що Беркут відбиває не лише нирки, але і бажання ходити на стадіон. Втрата клієнтів - занадто дорога річ, щоб її собі дозволити.), розвагами під час перерв і таке інше. Я знаю, що з точки зору приватної власності українські "дяді" нікому нічого не винні: клуби - це їхні цятки, такі саме як золоті цепи нових росіян 90-х років, і вони можуть з ними робити все, що завгодно. Але, на мій погляд, вже пройшов той час, коли клуби обов'язково мали бути збитковими підтриємствами, куди вкладалися капітали від інших бізнесових проектів. Нормальна організація стосунків з вболівальниками, створення справжніх фанклубів замість піарних, здатних лише "відмазувати" президента від проблем, імітуючи "глас народу" - ось що зараз на порядку денному. Звісно, український футбол не стане прибутковим завтра або, навіть , через п'ять років, але кроки в цьому напрямку потрібно робити вже сьогодні. Інакше він залишиться іграшкою нуворішів і дуже скоро помре.
Які я бачу шляхи комерціалізації українського футболу? По-перше, перехід до розуміння, що футбол - масовий бізнес. Звісно, спокійніше і простіше продати три справжні адідасівські футболки в клубному магазині за 100 доларів кожна, ніж продати 3000 дисятигривневих. Проблема з цим підходом: замість 3000 потенційних вболівальників клуб отримав трьох "канкретних пацанов". Навіть якщо ці останні куплять сезонні квитки в VIP-ложу, кінцевий дохід клубу буде меншим, ніж від трьох тисяч глядачив. Мало того, елітістський підход до футболу відбиває бажання в простого вболівальника ходити на ігри, бо керівництво клубів своїми діями активно пропагує думку: якщо ти не VIP, то ти і не людина. Іншим чином пояснити, чому нам доводиться бігати до вітру в найближчи кущі, або ламати руки-ноги в темряві навколо стадіонів я не можу.
В комерціалізації велику роль мають відіграти вітчизняні засоби масової інформації. Скажіть, ви коли-небудь чули про канадійський футбол? Я також не чув, поки не приїхав в Канаду. Гра доволі нудна, багато зупинок, дуже схоже на свого американського побратима. Так ось, маючи доволі слабкий продукт, канадійські спортивні журналісти примудряються його успішно продавати канадійським вболівальникам. І це при тому, що в США існує значно більш привабливий і якісніший товар. Але це не зупиняє 30-40 тисяч канадійців в Торонто, Едмонтоні, Монреалі і ще декількох містах заповнювати трибуни стадіонів. Чому? А тому, що замість історій, наскільки погані канадійські гравці в порівнянні з американськими, канадійські журналісти будуть цілий тиждень обговорювати, чи зможе Шон Авері забити 21 тач-даун у грі проти Монреаля або монреальскі захисники занадто круті для цього. І такі історії будуть показувати в спортивних новинах і обсмоктувати з великим ентузіазмом. (Звісно, "митці" на кшталт Сергія Дерепи і Миколи Рябова в Канаді будуть лише охоронниками на телестудіях, до ефіру їх ніхто не допустить). Ентузіазм, доречі, підігрівають і клуби: час від часу прес-центр професійних клубів, будь-то хокей чи канадійський футбол, оголошують, що в такий-то день в такому-то супермаркеті гравці команди фотографуватимуться з вболівальниками і роздаватимуть автографи. І, повірте мені, вони там дійсно будуть і репортаж про це буде в усіх спортивних новинах. І як після цього не піти на стадіон, навіть якщо квиток дорогий?
До чого це я? А до того, що при всіх своїх вадах і хворобах, наш футбол має одну величезну перевагу: він НАШ. Звісно, цікаво подивитися на Манчестер і Мілан, але вони далеко, а наше київське Динамо - поруч. І ми, не дивлячись ні на що, віримо в його майбутні перемоги. Отже в своєми заголовку, не дивлячись ні на що, я ставлю кому після слова "нельзя".
No comments:
Post a Comment