Чемпіонат України: казнить нельзя помиловать?

Що перше спадає на думку, коли йдеться про чемпіонат України? Він нецікавий, нема справжньої боротьби, клас команд дуже низький і таке інше. Все правильно. Чемпіонат, де перша і друга команда можуть програти тільки випадково, а розрив між другим та третім місцем може складати 20 очок наврядчи можна назвати видовищним і захоплюючим. Особливо ганебно він вигчядає в порівнянні з англійською прем'єр-лігою чи італійською серією А. Причин, чому наш чемпіонат нецікавий можна назвати цілу купу і всі вони будуть правильними. Тільки чи стане нам легше від цього? В цьому блозі я хочу обговороти шляхи покращення ситуації. При цьому, пропоную не лише висловлювати свої думки, але й звернутися з відкритим листом до ПФЛ: ми знаємо, що ця організація давно вже перетворилася в механізм рішення "по понятиям" власних справ, але якщо ми, вболівальники, не будемо нагадувати про себе взагалі, то дочекаємося будівництва нових стадіонів виключно з VIP-трибунами.

Проблема реформування нашого чемпіонату постає в декількох вимірах. Це проблема підвищення класу команд, проблема покращення вітчизнянної інфраструктури, проблема переходу футболу на комерційну основу і проблема висвітлення футболу в засобах масової інформації. Майже не сумніваюся, що про щось я забув, але переконаний, що мої читачі мені про це швидко нагадають. :-)

Проблема підвищення класу команд. На мій погляд, чемпіонат буде цікавим, коли він буде непередбачуваним, коли перемогу восьмої команди над першою ми не сприйматимемо як диво.

Як цього добитися? На мою думку, найпростіший і найлогічніший шлях - скороти кількість команд в елітному дивізіоні до 10. Звісно, щоб підсластити пігулку, невдахам слід пояснити, що вони і надалі гратимуть в вищий лізі і матимуть можливість кваліфікуватися в Прем'єр Лігу. Такий прийом, звісно, трохи шахрайський, але беручи до увагу, як роздуте его господарів клубів, подібний підхід - чи найкращий.

Зменшивши кількість клубів, слід подумати, як змусити команди битися з першого до останнього туру. На мою думку, це цілком реально, якщо система чемпіонату стимулюватиме боротьбу і наочно показуватиме, чому третє місце краще за четверте, а п'яте є за шосте. Про що йдеться? Наприклад, 10 команд грають в чотири кола (36 ігор). чемпіон отримує путівку до Ліги Чемпіонів. Команди з другої до п'ятої сходинки розігрують другу путівку на право представляти Україну в Лізі. Варіант: друга команда грає з п'ятою, третя - з четвертою. Переможці пар з'ясовують стосунки і виявляють другу лігочемпіонівську команду. Команди-призери гратимуть в оновленому Кубці УЄФА, п'ята або четверта (якщо п'ята команда виграла міні-кваліфайн в Лігу Чемпіонів) грає в Інтертото.

Це про стимули зверху. Слід подумати і про стимули знизу. Наприклад, найлегший варіант: три команди напряму "вилітають" в вищу лігу. Уявіть собі, як вони битимуться в кожній грі і за кожне очко! Шоста і сьома команди грають перехідний турнір з четвертою і п'ятою командами вищої ліги за право залишитись в Прем'єр Лізі.

Таким саме чином можна перебудувати дві ліги під Прем'єр Лігою (Вища Ліга і Перша, відповідно). Найголовніший наслідок такої реформи - зведення приблизно рівних за класом команд до однієї групи і зменшення кількості прохідних матчів. Якщо зараз Шахтар або Динамо напружуються на внутрішній арені приблизно 4-8 разів на рік (ігри між собою, плюс Дніпро, Металург (Донецьк), можливо, Металіст або Чорноморець), то за новою системою їм доведеться це робити 8-16 разів нарік. У відсотках це виглядає як 13-26% зараз проти 22-44% у майбутньому. Як то кажуть, відчуйте різницю. Більш того, окрім математичного аспекту, має почати діяти і психологічний: команди будуть змушені битися в КОЖНІЙ грі, а не патякати про те, що наші думки сьогодні про Лігу Чемпіонів і ми бережемо для неї сили.

Проблема вітчизняної інфраструктури. Про це можна писати цілу дисертацію, але навіщо? Достатньо одного разу сходити на практично будь-який вітчизняний стадіон, щоб відчути, що для керманичів нашого футболу глядачи - це зайва турбота і краще б було, якби їх не було взагалі. Саме так я можу пояснити постійну штовханини перед стадіоном, незручні і часто брудні крісла, необхідність бігати всю перерву в пошуках працюючого туалету. Начебто дрібниці, але зараз люди вже стали перебірливими і такі дрібниці в сумі призводять до того, що трибуни залишаються здебільшого порожніми. Отже, не про все кажуть ті, хто стверджує, що футбол був сильним за СРСР і тому на нього ходили десятками тисяч. Я можу погодитись з тим, що він був сильнішим за нинішній український, але причини його популярності слід шукати і в тому, що він був чи не єдиною пристойною розвагою в сірому радянському житті: вибір між черговим телешедевром про героїв-колгоспників і футболом якось сам-собою схилявся до останнього. Тому зараз доволі важко заманити глядачив на трибуни, пропонуючи їм радянський сервіс на трибунах і сумбурну гру на полі. Краще вже вдома, перед телевізором з пляшкою пива подивитися Міддлесборо проти Ньюкасла. До того ж в дома значно менші шанси потрапити під "роздачу" від Беркута чи ще-якоїсь агресивної пташки.

Що слід робити в плані інфраструктури? На мою думку, слід зобов'язати команди майбутньої Прем'єр та Вищої ліг представити проекти нових стадіонів через рік або два і дати ще декілька років на їхню побудову. Я наголошую саме на необхідності будівнивтва НОВИХ стадіонів, а не реконструкції сучасних: можна десять разів проводити євроремонт в хрущчовці, але вона як була, так і залишиться хрущовкою. При цьому слід однозначно заявити: відсутність нового стадіону тягне автоматичне виключення з елітних ліг. Беручи до уваги, як важливо для наших "нових українців" почуватися крутими, це має спрацювати дуже добре.

Інфраструктурна проблема тісно пов'язана з системою функціонування українського футболу. Він був і залишається іграшкою "нових українців". Приберіть гроші Суркіса з київського Динамо, або гроші Рабіновича з Арсеналу (список довгий, але достатньо і цього). Що залишиться? У випадку з Динамо - спогади про славетне минуле, у випадку Арсенала - взагалі нічого. Існує можливість, що прийде новий "дядя", але принципово нічого не зміниться: команди залишатимуться дорогими іграшками для "понтів" наших олігархів.

Подобається це комусь, чи ні, але в сучасному світі футбол - таке саме комерційне підприємство, як завод з випуску батерейок чи авіакомпанія. Чому в цих організаціях ніхто не скаржиться на те, що наш "дядя" бідний, а шукають шляхи до збільшення власних доходів і власної частки на ринку? Підход до футболу як до бізнеса матиме суттєві наслідки для всіх сторін діяльності наших клубів. Саме клуби, а не вболівальники, будуть турбуватися безпекою на трибунах (з комерційної точки зору, якось не правильно, що Беркут відбиває не лише нирки, але і бажання ходити на стадіон. Втрата клієнтів - занадто дорога річ, щоб її собі дозволити.), розвагами під час перерв і таке інше. Я знаю, що з точки зору приватної власності українські "дяді" нікому нічого не винні: клуби - це їхні цятки, такі саме як золоті цепи нових росіян 90-х років, і вони можуть з ними робити все, що завгодно. Але, на мій погляд, вже пройшов той час, коли клуби обов'язково мали бути збитковими підтриємствами, куди вкладалися капітали від інших бізнесових проектів. Нормальна організація стосунків з вболівальниками, створення справжніх фанклубів замість піарних, здатних лише "відмазувати" президента від проблем, імітуючи "глас народу" - ось що зараз на порядку денному. Звісно, український футбол не стане прибутковим завтра або, навіть , через п'ять років, але кроки в цьому напрямку потрібно робити вже сьогодні. Інакше він залишиться іграшкою нуворішів і дуже скоро помре.

Які я бачу шляхи комерціалізації українського футболу? По-перше, перехід до розуміння, що футбол - масовий бізнес. Звісно, спокійніше і простіше продати три справжні адідасівські футболки в клубному магазині за 100 доларів кожна, ніж продати 3000 дисятигривневих. Проблема з цим підходом: замість 3000 потенційних вболівальників клуб отримав трьох "канкретних пацанов". Навіть якщо ці останні куплять сезонні квитки в VIP-ложу, кінцевий дохід клубу буде меншим, ніж від трьох тисяч глядачив. Мало того, елітістський підход до футболу відбиває бажання в простого вболівальника ходити на ігри, бо керівництво клубів своїми діями активно пропагує думку: якщо ти не VIP, то ти і не людина. Іншим чином пояснити, чому нам доводиться бігати до вітру в найближчи кущі, або ламати руки-ноги в темряві навколо стадіонів я не можу.

В комерціалізації велику роль мають відіграти вітчизняні засоби масової інформації. Скажіть, ви коли-небудь чули про канадійський футбол? Я також не чув, поки не приїхав в Канаду. Гра доволі нудна, багато зупинок, дуже схоже на свого американського побратима. Так ось, маючи доволі слабкий продукт, канадійські спортивні журналісти примудряються його успішно продавати канадійським вболівальникам. І це при тому, що в США існує значно більш привабливий і якісніший товар. Але це не зупиняє 30-40 тисяч канадійців в Торонто, Едмонтоні, Монреалі і ще декількох містах заповнювати трибуни стадіонів. Чому? А тому, що замість історій, наскільки погані канадійські гравці в порівнянні з американськими, канадійські журналісти будуть цілий тиждень обговорювати, чи зможе Шон Авері забити 21 тач-даун у грі проти Монреаля або монреальскі захисники занадто круті для цього. І такі історії будуть показувати в спортивних новинах і обсмоктувати з великим ентузіазмом. (Звісно, "митці" на кшталт Сергія Дерепи і Миколи Рябова в Канаді будуть лише охоронниками на телестудіях, до ефіру їх ніхто не допустить). Ентузіазм, доречі, підігрівають і клуби: час від часу прес-центр професійних клубів, будь-то хокей чи канадійський футбол, оголошують, що в такий-то день в такому-то супермаркеті гравці команди фотографуватимуться з вболівальниками і роздаватимуть автографи. І, повірте мені, вони там дійсно будуть і репортаж про це буде в усіх спортивних новинах. І як після цього не піти на стадіон, навіть якщо квиток дорогий?

До чого це я? А до того, що при всіх своїх вадах і хворобах, наш футбол має одну величезну перевагу: він НАШ. Звісно, цікаво подивитися на Манчестер і Мілан, але вони далеко, а наше київське Динамо - поруч. І ми, не дивлячись ні на що, віримо в його майбутні перемоги. Отже в своєми заголовку, не дивлячись ні на що, я ставлю кому після слова "нельзя".

Шотландія-Україна: роздуми перед грою

В цю суботу українські вболівальники збируть залишки свого оптимізму і, прекрасно усвідомлюючи практичну нездійсненність своїх мрій, будуть тримати кулаки за нашу збірну. Ми реалісти, але нам хочеться вірити в диво і ми будемо в нього вірити доти, доки не згасне останній промінь надії.

Про що я хочу сказати сьогодні, окрім тривіального побажання успіху? Напевно про те, що я вірю в наших хлопців. Мені прекрасно відомо, що наші шанси на данний момент є примарними і, напевно, фаворити пройдуть далі саме так як вони це завжди роблять: переконливо і впевнено. Але мої мрії сьогодні - зовсім не про Євро-2008. Я мрію побачити гру, яку просто приємно дивитися. Нехай навіть наші хлопці програють, але, якщо вони боротимуться з першої до останньої хвилини, я їм аплодуватиму.

Тепер про гру. Не слід бути математичним генієм щоб побачити, що Україна тримає в своїх руках той золотий ключик, котрий може відчинити або, навпаки, зачинити перед збірною Шотландії двері на Євро-2008. Шотландці грають з нами, грузинами і італійцями. Дві перемоги в трьох іграх практично гарантують їм вихід на чемпіонат і вони спробують їх здобути до останньої гри з Італією. Отже, в іграх проти нас і грузинів шотландці гризтимуть землю і битимуться до останнього.

Що це означає? Шанс для нашої команди. Ні, не шанс вийти на Євро, а шанс доказати всім і впершу чергу собі, що ми вміємо грати. Я невипадково помістив в цьому блозі фотографію Андрія Вороніна: сподіваюся, як і три роки тому в Туреччині, він доведе всім, наскільки він потрібний нашій команді. "Новий ліверпулець" вже доводив, що він може повести за собою і виграти гру для команди. Зараз, в період кризи в Шевченка, це ще більш важливо. До того ж, недавній конфлікт з Блохіним може стати тим каталізатором, котрий допоможе Вороніну стати справжнім лідером команди. Повторюю, мене не цікавить результат, мене цікавить гра. Дай то Бог, щоб нам вдалося гучно грюкнути дверима. А там - що Бог дасть.

Вперед, Україно! Хай вам щастить, хлопці!

Прокляття трьох кубків, або Ще раз про наше Динамо

Те, що сьогодні відбувається з київським Динамо, можна назвати одним простим словом - жах. Повна відсутність гри і, навіть, бажання боротися. Інколи, складається враження, що наші гравці не розуміють, навіщо вони взагалі вийшли на поле. Напривеликий жаль, я не є одним з тих оптимістів, котрі вважають, що заміна тренера покращить ситуацію. На мій погляд, біди сьогоднішнього Динамо - це результат його колись славетних перемог. Ми стали заручниками минулого і доти, поки ми не зрозуміємо це, будь-який прогрес неможливий в принципі. Спробую пояснити, що мається на увазі.

Питання: вам треба щвидко пояснити людині, дуже далекій від футболу, що таке київське Динамо і у вас на все є лише одна хвилина. Що ви скажите?

Я не знаю вашої точної відповіді на це запитання, але переконаний на 99,99% що ви розповісте про те, як свого часу кияни виграли два Кубки Володарів Кубків і Суперкубок і під проводом Валерія Лобановського були однією з найсильніших команд Європи. Можливо, ви також встигните за цю хвилини швиденько розповісти про успіхи Динамо в чемпіонаті СРСР і України і про наших великих гравців минулого. СТОП!!! Ваша хвилина закінчилася.

Все правильно, після цієй коротенькой розповіді навіть повний невіглас матиме уявлення про нашу команду. Власне, приблизно те саме можна буде почути від вболівальників будь-якого титулованого клубу. Щоправда, вболівальнику Мілану чи Реалу буде доволі важко втиснуту навіть найзнаменніші перемоги у відведену хвилину.

Що ненормальне в нашому випадку? На мій погляд, домінування минулого часу в нашій розповіді. Не переменшуючи важливість тих перемог, ми якось мимоволі забуваємо, що нинішнє Динамо має до перемог команди 70-х та 80-х років минулого століття таке саме відношення, як я до вибуху зірки в сузіррі Оріон.

Власне, в чому тут проблема? На мій погляд, проблема в тому, що наші перемоги в кубках вже давно перестали бути лише славетною сторінкою в історії клуба. Вони поступово перетворулуся в дві величезні гирі, котрі прив'язані до ніг сучасних футболістів, тренерів і функціонерів. Сучасне Динамо продовжує пишатися тим, до чого не має прямого відношення і живе в світі ілюзій. Можливо, це і дрібниця, але вона має дуже неприємні наслідки.

По-перше, і серед команди, і серед вболівальників існує ілюзія, що Динамо - сильна команда. Дуже боляче це визнавати, але результати останніх років яскраво свідчать про те, що ми перестали бути навіть європейським середняком. Факти? Ганьба з Туном в 2005-му році і "вльот" на своєму полі від Стяуа без варіантів мали б будь-кого спустити з небес на грішну землю. Будь-кого, але не нас. Замість серйозного аналізу ми знову і знову чуємо мантри про те, що ми на правильному шляху а невдачі бувають в будь-якої команди. Тобто, замість нагально необхідних змін, нам пропонують набратися терпіння і чекати. Чекати можна, от тільки чи вистачить на це життя?

По-друге, наші кубки зробили систему Лобановського приблизно тим самим, чим колись був марксизм-ленінізм в Радянському Союзі: єдиним вірним вченням, котре не допускає будь-яких сумнівів і ревізій. Особливо прикро те, що цієї думки дотримується керівництво клубу, кадрові дії якого зводяться лише до пошуку "правильного" учня Лобановського.

По-третє, творці тих перемог, футболісти Динамо 70-х і 80-х років, стали своєрідною мафією в клубі, котра не допускає до керівних посад "чужаків". Не хочу нікого ображати, але для багатьох з них клуб став дійною коровою: дуже здорово працювати на адміністративній посаді в клубі, розуміючи, що тебе практично неможливо звільнити, щоб не сталося. Перемоги двадцяти-тридцятирічної давнини - краща броня від будь-якої критики. Саме тому можна привозити легіонерів сумнівної якості і виправдовувати будь-яку ганьбу на футбольному полі тим, що в гравців "не горіли глаза".

По-четверте, явна переоцінка сил і місця нинішнього Динамо в європейському футболі призводить до того, що можливості роста команди заблоковані. Ми краще з року в рік будемо ганьбитися в Лізі Чемпіонів, ніж спробуємо серйозно зіграти в Кубці УЄФА. Звісно, Ліга - це престижно, УЄФА - це "отстой". Вам нічого не нагадує подібна філософія? На мій погляд, дуже схоже на анекдоти про "нових росіян". Якщо згадати, звідки прийшов сучасний президент клубу, то можна його лише привітати: вже котрий рік Динамо грає на барабані Страдіварі, котрий, як відомо, він робив лише для "крутих пацанів".

Що робити? Пройдемося по пунктах. По-перше, слід нарешті зрозуміти очевидне: Динамо, в найкращому випадку, - європейський середняк і не більше. Отже, слід ставити перед собою реальні цілі. Ліга Чемпіонів не є такою НАРАЗІ. Отже, як це не прикро, про неї на якийсь час, слід забути. Треба піти, щоб повернутися на якісно новому рівні.

По-друге, як не прикро це визнавати, слід нарешті зрозуміти: далі грати за системою Лобановського неможливо. Я переконаний, що він би прийшов в жах, якби побачив як грає нинішнє Динамо, за "його" системою. Лобановський ніколи не був догматиком, отже справжня суть його системи не в кількості виконаних ТТД, а в постійному пошуці і урахуванні викликів сучасного футболу. Його справжній спадок можна звести до одного речення: вигравати всі турніри, де ми беремо участь.

По-третє, команді слід звільнитися від "героїв вчорашніх днів". Звучить дуже жорстоко, але вони зараз - живе уособлення догм і принципів свого часу. Я не хочу нічиєї крові і не пропоную виганяти взаший колишніх динамівців: треба все робити цивілізовано. Їх просто можно пересунути на посади з громкими назвами, котрі не матимуть ніякого відношення до життєдіяльності клубу. Там вони зможуть давати численні інтерв'ю і в тисячний раз розповідати про свою славетну кар'єру: реальні рішення прийматимуть нові люди.

По-четверте, слід привести до керівництва клубу професіоналів. Президент повинен обмежити свою роль посмішками на презентаціях і вчасним фінансуванням, а поточними справами клубу мають опікуватися генеральний менеджер і тренер. Нещодавнє призначення Рєзо Чохонелідзе - крок в правильному напрямку. Сподіваюся, у Суркіса вистачить здорового глузду для того, щоб дати йому працювати.

П'яте, що пов'язане з першим, слід припинити грати на барабані Страдіварі (щорічно ганьбитися в Лізі Чемпіонів) і подумати над тим, як виграти Кубок УЄФА. Успіх в Європі в найближчі роки може стати справжнім якісним проривом: знажно легше звабити зіркового гравця перспективою грати в команді-переможниці євротурніру, ніж розповідати йому напівлегендарні історії про наші перемоги 20-тирічної давнини.

Але перед проведенням всіх цих пермінових заходів слід зробиту одну дуже просту річ: перестати пишатися тим, до чого сучасний клуб і сучасні гравці абсолютно непричетні. Вже час залишити наші кубки в музеї і, замість того, щоб в стотисячний раз згадувати славетне минуле, почати створювати пристойне сьогодення.